Їхати додому з чужої країни…

Хтось їде за грошима, українськими потравами, і всім таким буденним, по суті важливим, але на ділі не суттєвим…

Хтось їде, бо скучив, за рідними, коханими, друзями…

Хтось їде, бо він ТУТ чужий, ніхто, а вдома на нього чекають давно зароблений авторитет і так звані – “підлеглі”…

А хтось їде, бо так скучив за нею, Україною…

Ледве не плаче на кордоні, бо ще мить, і ти на батьківщині, тут ти відчуваєш себе в безпеці, тут все таке по-справжньому рідне, тут і повітря, ні, не чистіше, а приємніше, легше в легенях , і небо, нижче, ближче до землі, і зорі тут, не повірите – сяють яскравіше …

Хтось, коли читатиме це, подумає, та що ти тут виписуєш, корчиш з себе псевдо-патріотку, яка навчається в іншій державі, спілкується іншою мовою, призвичаюється до іншого менталітету…

А я вам відповім…

Прозріння того, що ти патріот, що ти любиш і поважаєш свою країну, зі всіма її численними недоліками, які заступають своєю тінню теж чималі достоїнства, воно наступає лише тоді, коли ти покинеш її, коли ти відчуєш, що ти не вдома, хоча довкола всі привітні і дуже милі, коли ти сумуватимеш за мовою, яка лунає повсюди, більше ніж за маминим борщем чи варениками…

Коли ти будеш з нетерпінням чекати той момент, коли тобі скажуть “Доброго дня/Привіт/Здрастуй”, хай навіть вимушено, не щиро, крізь зуби чи просто з ввічливості, але твоєю, рідною, такою милозвучною…

Коли ти зрозумієш, що треба туди, в це невеличке, маловідоме і щиропровінційне, надмірнопліткуюче, й інколи нудне до запаморочення місто, бо ти скучив за ним, справді щиро скучив за цим усім…

Їхати додому з чужої країни, якою б хорошою вона не була, все ж життєвонеобхідно, бо в гостях дійсно добре, але вдома набагато краще!