Історія написання вірша «про блудливу квоку і людину року»

Юзефа Обсервишина знаю давно. Ще із армійських часів. Мм-декс. Чудове було врем’ячко! Ми разом служили снайперами у піхотному полку, у найславетнішому місті совецьких крохоборів і хабарників – Хабаровську. Тоді піхота, (ниньки мотострільці) вважалася спецназом СССР і її посилали до чорта в зуби, кому тілько не ліньки.

А потем – 68-й, перекидка літаками у Оломоуць, окупаціонні войска, де ми разом горіли у Т-54 на гряниці чесько… Стоп! А ось тего вам знати не вольно – бо давали подписку про нерозглашеніє.

М-да. Молодо-зелено було. Тілько, те не про «бакси». Тоді ніхто, навет під стволом СВД із оптичним прицелом, навет під тортурями, не зміг би сказати, що воно таке. Знаю і вірну дружину Юзі Обсерватора – красуню Гандзю. І двійко їхніх чарівних  близнючок – Марушку та Матильду.

Осьдечки, їдного разу, каже мені Юзьо, мовлєяв, чи не зміг би ти записати його монолог про «славетного», вродливого і дуже вже стародавнього начальнічка, котрий п’єтий раз буде на сю должность угнізджуватися посрєдством народного волєіз’явлєнія. А потем, у віршах, почуте все точьно викласти. Можеш? А чого, кажу, давай – говори. Я вам про будь-кого можу вірші написати, аби тілько злодіякою чи корупційоньором був задавненим. Із прологом і, хе-хе, епілогом. Навет, можу передбачити, що із тією скотинякою трафиться у недалекому майбутньому. У твоєму випадку – ніц доброго.

Посадят. Якщо не дремене «там де гроші», яких накрав неміряно у твоїх Гандзі, Марушки і Матильди. І у мене. Та й в нововолинської громади – теж.

Ну,  ось Юзьо і розпочєв… Так і народився оцей віршований фельєтон, прошу паньства.

Не обіжайтесь, якщо хтось, у діючих там особах, упізнає себе. Так співпало, чисто випадково і случайно. Всяко буває у нашому чудернацькому українському та нововолинському житті. Якщо не сподобалось, то вибачєйте.

Ви мер міста? Може Брєжнєв?
Корупційна група.
Що розвісили медальки,
Від шиї до пупа!

Із крилами статуеток,
З «Людиною року»,
Начіпляли достобіса
Спереду і збоку!

Сиві вуса, морда синя,
На всю Волинь слава.
А на плечах – еполети!
І зліва і справа.

Змінюючи капелюхи,
Зад лизали владі.
Й просиділи 20 років
У місцевій раді.

Стригли вухами чутливо
І вдавали зайця.
Обвішавшись орденами
Аж по самі я*ця!

Мер – бідняк! І не багатий.
Він біля «корови»
В племінника «орендує»,
Віллу суперову!

Перед тим йому віддавши
Комунальну хату.
Що на Східній, біля «SISа»,
Як орендну плату.

Іще трохи – і відлучать
Від теплої цицьки.
Та на кого нас покинеш?!
Нензо більшовицька.
Заберуть усі маєтки,
І поставлять раком!
Ти на кого нас зоставиш?!
Старий комуняко.

Віднайдуть і за кордоном,
На Кіпрі і в Мінську.
Заберуть усі доляри
З островів Віргінських.

Верещатимеш на пальмі
Без слуг і без шани.
Баняками носитимеш
Кокоси й банани.

Мер, уп’яте, йде у владу!
Щоб на нас пер*іти.
Не пускаймо, бо підемо
З торбами по світу.

Голова задумав знову
Нас вчергове взути:
З свояками обікрасти
І у вус не дути.

Тож шануймось, товариство!
Йдім в майбутнє прямо,
Як не хочем мати в місті
Жадібного хама.

Юзьо Обсерватор із Коломиї

(Монолог Юзя записав і у віршованій формі виклав
Анатоль Бідзюра. Нововолинськ)