ДОВБАЛЬЦЕВО. Зона АвТО-20015 (фейлетон)

Я, снайпер, старший солдат Юзьо Обсерватор, отримав наказа од командира роти знищити ворога, що засів із оптичною гвинтівкою на останньому поверсі висотки у зруйнованому «градами» місті Довбальцево. Стара ненза і дебільна злидня із сивими вусами, причаївшись за розбитою шибою не давала й голови підвести нашій піхоті, яка із десяток разів марно штурмувала ДОТа. Котрий прострілював «дорогу життя» через «кишеню» до наших шанців. На гроші, сивий телепень, пішовши найманцем був бардзо ласий. Як і у мирному житті. На вагітних кабанцях у власному лісі, стріляти наблатикався. Патронів у нього було неміряно. Перестарок-бандит вже не одному українському вояку зніс голову, раз-у-раз змінюючи позицію та майстерно камуфлюючись – то на патріота під сине-жовтим, то показуючи свою справжню путінську личину, комуняки із міста Снєжанск, під прапором «сєпаратско-молоткастим». Пощупавши коло серця партбілєтіка КПСС та ніжно понюхавши «ксіву» штатного стукачика КГБ у колорадській обгортці, заглядав у оптичний приціл роздуваючи сивого вуса, і…

Короче, мені був наказ: убрать. Ну, як тра, то й тра. Накази на війні не обсуждають. Перелізши у дірку огорожі, біля зруйнованої міськради та одягнувши на тулуба смердючу шкуру здохлого пса, що харчувався кишками і лапами від «Пана Курчака» навпроти зони бойових дій (від чого й окачурився), проповз через бойові порядки бандформувань, проникнувши до тилу. Зиркнувши спочатку у навігатор, а потем у оптику свого MRAD-12,7 злобно прошепотів: «Нене моя! Попався, сивий мародере». У середині хреста окуляра, чітко побачив над мундиром «ДНР» сиві вуса. А іще нижче, майже коло пупа – ордена від Яника. На плечах зблиснули генеральські погони реєстрового козацтва. Зараз, ми тебе розпотрошимо сволото, як куру на «Курчаку», подумав, – гарні матиму трохвеї. Зняв «гвинта» із запобіжника, прицілився… Аж раптом, почув у слухавці хрипкий від недосипання голос ротного, на прізвисько «Гамадрил»: «Кнуряко, Кнуряко!» (мій позивний), будь обережним. Сателітарна розвідка доложила, що під висоткою ховається прикриття сєпарюги – гранатометник на псевдо «Рожалюкс». А у бункрі із кулеметом, замаскувався секлетар регіональський, кличка – «Волохатий». Через «дорогу життя», справа від тебе, в криївці посеред руїн із базукою – шпигуняра на прізвисько «Дохтур». Шансів мало. Змінюй дислокацію». Йош, твою перейош! Трохи не влип. Забув, що Вусатий Нянь без підстраховки ніц і нігди не воюют. Ну, що ж. Гавкаючи і підвиваючи, на чотирьох, пострибав через дорогу і задерши біля дерева праву лапу, постояв так троха. По тому шмигнув у підвал. Совєцька червона зараза нічого не помітила, сприйнявши мене за коростявого пса. Канонади не було. Через пролом у підвалі, від вибуху «граду», «господарника» було видно як на долоні. Позаду нього, весь у нікельованих прищепках, загорнутий у целлофань висів кітель полковника ЗСУ при всіх регаліях. А із кишень стирчали хвігурки «Людини року» – ангелів із крильцями та почесний знак від ГО «Легіон АМУ міста Львова». І на бісову маму він все теє із собов тягає? «А, – здогадався, це як у полон візьмут чи дадут по кумполу на допиті, щоби довести, ніби він «людина заслужена». Так. Знацця його першого й завалю. А тих трьох – дам координати, хай із танкової гармати влуплят. «П’ята каденція!», «П’ята каденція!» (позивний командира танка) Як чуєш? Прийом. Ану понишпори штатівським біорадаром поміж руїнами і відправ на той світ трьох вірних гайдуків снайперка. Вік помнити буду!». «Бу, зро!» – сказав танкіст. Засвистіли снаряди. Грякнуло. У повітря злетіли червонясті клапті. Ну, ось. Царство їм Небесне, хай спочивают… А тепер, твоя черга, «заслужена» скотиняко.

«Юзю, Юзю!» – почув раптом, і оглянувшись побачив свою вірну Гандзю: «Ну, чого ти вже котрий день поміж руїнами, що були колись Заводом Залізобетонних виробів біля шахти № 2, поповзом та раком нишпориш? Кого тутай шукаєш? Іди додому. Діти зі школи прийшли. Тебе питают». Ну, ось. Все, як завжди! У найцікавіший момент зйомок. І треба ж було мене отак винюшити. Ну, нічого. Не дратуйся, єфрейторе, Юзефе Обсервишин. Таких місць, як руїни ЗЗБВ, біля другої шахти, у Нововолинську – гать гати. Ну, скажімо, зліквідовані шахти – 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, Ремонтно–будівельне Управління. То там не те що «Сталкера», а й героїчну оборону Донецького аеропорту, знімати можна. Три автобази, Ремонтно-механічний завод, Дерево-обробний комбінат, ще оден ЗЗБВ біля того ж ДОКу… Стоп! Найліпший об’єкт – це завод «Оснастка»!! На дахах виробничих корпусів, вже й березовий ліс буяє. І ціла рота снайперів може там ховатися – хоч місяць, хоч два, харчуючись грибами та дзіками, котрі там бігают. Або, можна відзняти деякі епізоди воєнного фільму і у недобудованому дитсадку на Мікрорайоні № 6. Там ліс іще густіший і хащі ще темніші. І кажут, вже й чупакабра із дитинчатами, тамка оселилась. А іще ж є напіврозвалюха – доросла поліклініка на території ЦМЛ, яку три рази продавали. А недобудоване громаддя житлового корпусу на спальному мікрорайоні, а покинуті навіки комунальні та промислові об’єкти селища Жовтневе… Згадав все це та й повеселів. На весь наш вік вистачить любительські і прохвесійні фільми – воєнні та про всілякі жахіття, продукувати. Ще й Голлівуду, котрий в Лос-Анжелесі, штат Каліхворнія у оренду віддаватимемо за доляри, міську казну валютою наповнюючи. Доріжка туди, тим задавненим здрайцем, давно протоптана… Так. Знацця, вибір величезний. Обирай Юзю, у яких руїнах ти віртуально грохнеш отого сивого коня – «йолопа-господарника», що душогубом і супостатом, згідно сценарію кіна, у тебе числиться. Тілько, іще дещо необхідне маю зробити, і то немало: тисяч зо три людей на масовку треба було б набрати. Хто хоче заробити – 1 гривню за 1 годину зйомок? Найбільш прийнятна для мене ціна. І так спонсори вовками дивляться. Більше не дадут. А потем – всі під міськраду, на пляц Чорновола. Друга серія буде. Зголошуйтесь.

16.02.2015 року
Завше Ваш – Юзьо Обсерватор із Коломиї, нині волиняка.
Нововолинськ, Волинь