Війна проти власної країни. «Інтер» не означає інтернаціональний

Андрій Куликов, відомий тележурналіст, ведучий програми «Свобода слова» на ICTV, констатуючи, що в Україні забагато телебачення, зрезюмував, що це унеможливлює забезпечити якісний продукт у всьому телевізійному просторі.

Відтак маємо«закупівлю великої кількості низькопробної продукції, насамперед російської, хоча і американської також. Російська продукція – небезпечніша. Вона показує майже таких людей, як ми, тому і впливає на глядача більше, ніж, скажімо, американська з таким же сюжетом. Українська аудиторія швидше асоціюватиме себе з росіянами, аніж з американцями чи навіть поляками», – пише Радіо Свобода

Висновок абсолютно правильний. Тому обурює, що процес зросійщення українців не припинився і після Революції гідності – на свідомість і розум громадян продовжує чинитися ідеологічний тиск через пропаганду російської мас-культури, кіно й телебачення. Кремль і його п’ята колона в Україні прагне переконати її громадян (насамперед молодь і підростаюче покоління), що Росія для них психологічно ближча, ніж, приміром, Польща чи Словаччина. Цей луб’янський міф робить свою підступну справу – підриває здатність до опору як психологічного, так і мілітарного. І не з добра-дива 19 грудня 2014 року на телеканалі ICTV демонструвалися «Наркомовський обоз» і телесеріал «Смертельна сутичка»…

П’ята колона в Україні підступно й безцеремонно продовжує реалізовувати давні й сучасні теоретичні розробки російських фахівців з інформаційних воєн.

І справді. Упродовж 60-х і початку 70-х років XX століття Євген Месснер, колишній полковник Генерального штабу Російської імператорської армії, воєнний теоретик, доводив, що сучасна збройна боротьба перейшла від традиційних методів до нових – «боротьби заколотом»:«Впредь важнейшим будет почитаться завоевание душ во враждующем государстве. <…> Не об уничтожении живой силы надо думать, а о сокрушении психической силы. <…> Агитация во время войны должна быть двуличной: одна полуправда для своих, другая –для противника. <…> Воевание повстанцами, диверсантами, террористами, саботажниками, пропагандистами примет в будущем огромные размеры». Нічого не нагадує?

А ось як визначає статус сучасної інформацийної війни Андрєй Манойло, випускник Факультету підготовки керівних кадрів Академії ФСБ: «Информационно-психологическая война <…> в настоящее время представляет собой наиболее социально опасную форму <…> противоборства, осуществляемого насильственными средствами и способами воздействия на информационно-психологическую сферу противника с целью решения стратегических задач. <…> В качестве объектов воздействия выделяются <…> сознание населения, общественное мнение <…> В качестве целей информационной войны называются <…> навязывание противнику своих духовно-нравственных и культурологических ценностей в замену военных действий».

Демагогічною є позиція: мовляв, «нє імєєт значєнія» на якій мові отримувати інформацію з редакції українського радіо чи телестудії – «ліш би чєлавєк бил хароший». Таке фарисейство призвело мало не до втрати національної ідентичності, до засилля культури й мови країни-агресора.

Заборонити сотню-другу російських кінострічок, які становлять загрозу національним інтересам, недостатньо. В українському інформаційному просторі має домінувати українська мова та культура, зокрема культура масова. Інакше розриву з імперією не станеться.

Підтвердженням цьому стала брутальна інформаційна спецоперація п’ятої колони на новорічних телеекранах України, а надто на «Інтері». Навіть представники влади зреагували. Принаймні вербально.

У перший день нового 2015 року секретар РНБОУ Олександр Турчинов заявив, що Національна рада з питань телебачення і радіомовлення повинна «негайно розглянути питання щодо позбавлення ліцензії телеканал «Інтер», який став складовою інформаційної війни, що ведеться проти власної країни». На захист інформаційного простору України стали Юрій Стець, В’ячеслав Кириленко, Олексій Курінний, Святослав Цеголко, речник Петра Порошенка.

Чи не забракне у відповідальний момент рішучості й політичної волі? Зрештою позбавлення ліцензії лише одного талеканалу для наведення ладу в інформаційному просторі України замало. Бо совєтсько-російський кіномотлох – комедійні та детективні серіали, розважальні та мультиплікаційні фільми – далеко не безневинні візуальні продукти, як це може здатися на перший погляд.

Приміром, такі совєтські культові фільми, як «Іронія долі, або З легким паром», «Джентльмени удачі», «Діамантова рука», «Москва сльозам не вірить», «Іван Васильович змінює професію», «Карнавальна ніч» тощо, які вже вкотре були реанімовані у цьогорічному новорічному телеефірі – яскравий симптом світоглядної кризи, яка все ще дається взнаки навіть після Революції гідності.

Достатньо переглянути програми українських телеканалів із 30 грудня 2014 року по 2 січня 2015-го, аби переконатись, що атавізми совєтськості не зникли. «Картіна маслом», – прокоментував би побачене колоритний Давид Маркович Гоцман із російського телесеріалу «Ліквідація». Бо кіношне «масло» на українських телеекранах ледь не всуціль російське…

Невже не можна було зробити україномовними новорічний музичний кіносеріал «Аліса в Дивосвіті» на ТРК «Україна», а, скажімо, на Першому національному новорічне шоу «Кінооке», «Перші на «Першому». Новорічно-різдвяне шоу?.. Волі забракло, вміння, фаховості, бажання чи чогось іншого?

У листопаді 2012 року Алєксандр Владіміров, російський генерал-майор, член Ради з національної стратегії, звернув увагу на таке: «Основная борьба ведется на всех уровнях и сферах, но наиболее жестко на уровне и в сферах национального сознания и базовых национальных ценностей». А ще він запропонував «изменить отношение к национальной информационной сфере в сторону формирования ее однозначной патриотичности».

РНБОУ мала б звернути увагу на сентенції російського генерала. Бо для того, щоб «Карфаген рускава міра» був зруйнований, треба знати плани ворога, треба знати, про що він думає.

Олег Романчук – публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

У тексті збережено виділення, зроблені автором

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів