В  Іловайському  котлі  хлопцям  радили… триматися

Світлана  Торчило із  села Кречів,  що  на  Іваничівщині,  нині  живе  від  зустрічі  до  зустрічі з  сином,  який лікується  у  госпіталі  Києва.  Діма уже  переніс  восьму  операцію на нозі –  осколок  влучив  у  п’яточну  кістку,  фактично лишивши хлопця  півстопи.  Коли  Дмитро  почув  від  лікарів,  що  не  зможуть  нічим  допомогти,  занепав  духом,  замкнувся  в  собі.  Воно й не дивно, після усього пережитого,  та  ще  й  у  такому  юному  віці, адже у  липні  йому  виповнилося  21.  рідні  військо-вослужбовця  не  втрачають надії,  кажуть,  що  готові  відправити  хлопця навіть  за  кордон,  якщо  матимуть  гарантії  на  одужання.

Світ  не  без  добрих  людей.  І  в  цьому  Світлана  Зіновіївна  переконалася,  коли  просто  незнайомі  перехожі  пропонували  їй  свою  допомогу.  Під  час  вечірньої  прогулянки  біля  госпіталю  до  неї  з  сином  підійшов  чоловік  і  сказав,  що  зможе  відвезти  Діму  в  інститут  ортопедії,  де  є  відділення  хірургії  п’ятки.  Та  юнака  саме  готували  до  наступної  операції,  тому  поїздку  довелося  відкласти.  Іншим  разом  до  мами  потерпілого  звернулася  фінансовий  директор  однієї  з  приватних  клінік, де  є    лабораторія  з  нарощення  клітин  та  кісток.  Хоч  така  процедура  є  недешевою,  та  хіба  ж  економлять  гроші  на  здоров’ї   й  поверненні  до  повноцінного  життя?

Дмитра  Торчила  мобілізували  8  квітня.  Разом  з  майором  Олексієм  Латишем  на  камазі,  за  кермом якого  був  Діма, разом здолали не один  кілометр. Хлопці  були  в  Дачному.  20  серпня  вирушили  у  бік  Іловайська.  Там  в  одному  місці  сформувалося  скупчення  техніки  –  міни,  снаряди –  усього  30 тонн. Ніхто  не  знав,  з  якою  метою  це  робиться,  але  наказ  виконували.  Коли  зрозуміли,  що  потрапили  в  оточення,  звернулися  до  вищого  командування  і  почули  пораду:  “Тримайтеся”.  Як  тільки  приїхала  остання  колона,  почався  обстріл.  Серед  боєприпасів  були  й  зенітні  установки,  на  щастя,  без  запалів.  В  інакшому  випадку  знесло  б  усе  вщент.  Позаду  солдатів  рвалися  снаряди,  попереду  –  російські   війська.  Кого  розстрілювали  одразу,  кого  забирали  в  полон.  Розпочалося  справжнє  кроваве  побоїще. Дмитра  кинули  лицем  в  землю,  забрали  документи,  автомат,  телефон. Чув,  що  полонених  відправляють  в  Ростов на Дону.  Під’їхали  швидкі.  Медики  надавали  допомогу  російським  військовим,   а до  наших  навіть  не  підходили.  Одному   солдату  осколком  поранило  обличчя.  Його  нелюдський  крик  не  могли  слухати  навіть  сепаратисти –  вкололи  обезболююче.  Українських  бійців  розділили  на  мертвих  і  полонених.  За  останніми  приїжджали  автомобілі.  А  п’ятьох  важкопоранених,  серед  яких  був  і  Діма,  просто  залишили  в  полі.  Мовляв,  навіщо  їх  брати –  все  одно  помруть.

Хлопці  пролежали  тут  увесь  день.  Ближче  до  вечора  поповзли  до  обгорілої  швидкої, “таблетки”,  як  її  ще  називають.  Залишатися  під  відкритим  небом  було  небезпечно,  адже  всюди  –  калюжі  крові  і  шастали  голодні  чи  то  собаки,  чи  вовки.  До  ранку  хлопчина  із  пораненим  обличчям  помер.  Коли  добиралися  до  шосе,  втратили  ще  одного   свого  побратима.  Уже  втрьох  бійці  ледве  доповзли  до  дороги  і  зупинили  рейсовий  автобус.  Люди  плакали  і  допомагали  сісти.  Хоча   були  й  такі,  які  кричали: “Добейте  их,  это  бандеровци”. Водій  доправив  хлопців  до  лікарні  в  Старобєшево,  але  медики  не  захотіли  приймати  потерпілих.   Тоді  він  відвіз  їх  до  Волновахи.

Розпочалося  тривале   лікування.  Діму  перевезли  у  Запорізьку  область,  пізніше –  в  Дніпропетровську,  а  потім в    Київ.  Ще  з  самого  початку  батьки  хотіли  забрати  сина  ближче  до  дому,  але  лікарі  заборонили  –  у  такому  стані  вирушати  в  дорогу  було  вкрай  ризиковано,  адже   Дмитро  втратив  багато  крові.

Світлана  Зіновіївна  розповідає,  що  не  впізнала  сина,  настільки  він  змінився,  змарнів.  А  ще  не  могла  дивитися,  як  до  госпіталю  приїжджало  по  6-7  швидких  із  важкопораненими,  яких  на  каталках  розвозили  по  палатах.  Не  може  забути  й  двох  хлопців  років  двадцяти,  що  йшли   алеєю біля  госпіталю: в  одного  не  було  лівої  ноги,  в  іншого –  правої.  Загалом,    багато  що  шокувало  С.З.Торчило. Як  наприклад  той  факт,  коли  журналісти  одного  з  провідних  телеканалів,  що  сьогодні  славиться  професійністю  та  незаангажованістю,  взявши  інтерв’ю  в  хлопців  з  палати Дмитра,  змонтували  його  так,  що  солдати  не одразу  зрозуміли,  що  відбувається.  На  екрані  показували  їх,  а  слова – чужі,   далекі  від  правди.

– Чи  ж  то  тільки  в  Росії  інформаційна  війна? –  знизує  плечима  мати  постраждалого.

Не  хочеться  бути  багатослівною,  але  маємо те,  що  маємо.  Кожна  розмова  з  військовими  –  це  неймовірне  щастя,  бо  живими   повернулися  з тієї  проклятої  війни.  А  водночас  і  розчарування,  бо  за  яку  свободу  боремося,  якщо  навіть  свободу слова  у  нас  ховають  за  ширму?  Та  так,  щоб  ніхто  не  дістав.  Змінити  себе  уже  неважко,  особливо  після  побаченого  в  останні  місяці,  змінити  систему  –  оце  завдання!  Сьогодні  не  люстрація, а  ілюстрація  того,  що  в  країні  щось  іде  на  краще.  Важко  повірити,  коли  слухаєш  розповідь  матері  і  бачиш,  як  сльози  капають  від  безпорадності,   коли  бачиш,  як  батьки  солдата,  який  чудом  залишився  живим,  без  перебільшення “вибивають”  поновлення  військового  квитка,  а  на  порозі  військкомату  чують: “Сам  винен,  що  загубив”.  Слова  не  в’яжуться  з  ділами.  Мабуть,  тому  їх  так  далеко і ховають.

Юлія  ХОВАЙЛО.