Таких як Віра Каганюк з Любомльщини і називають волонтерами
Після Великої Вітчизняної війни багато родин не дочекалися своїх воїнів додому. Більше того, багато й досі не знають, де лишилися чи загинули їх рідні. Жінка з села Римачі, що на Любомльщині, одна з небагатьох того часу, взялася розшукувати родичів солдатів, котрі поховані у братській могилі.
Віра Каганюк народилася що на Черкащині. Після війни була змушена з батьками переїхати в Любомль. Після школи навчалася в педучилищі й майже 40 років вчила дітей молодших класів у селі Римачі.
Віра Дмитрівна вела гурток, котрий називався «Загін червоних слідопитів». «Тоді, на початку 60-тих років, в газетах писали про братські могили, про розшуки родичів загиблих солдатів, мене ця тема зацікавила. Тоді пішла до військкомату, щоб отримати будь-яку інформацію про загиблих воїнів, похованих у братській могилі в Римачах», – говорить пенсіонерка.
Тоді стали писати в газету, писали разом із гуртком «червоних слідопитів» листи на адреси, котрі вдалося відшукати у військкоматі. На листах, котрі відправляли з надією знайти родичів загиблих, писали, що коли адресат не знайдеться, то нехай лист отримає сільська рада чи військкомат.
На кожну родину, з якою вели переписку, заводилася окрема папка, де лежали всі листи та різна інформація. З того часу в Римачі приїздили родини полеглих воїнів із Казахстану, Білорусі, Росії, Молдови та Республіки Мордовія. Приїздили й з більшості регіонів України.
Першою родиною, котру відшукали в такий спосіб, були родичі Володимира Канчуковського з Тирасполя (Молдова). Сестра з братами загиблого були першими серед розшукуваних, хто приїхав на братську могилу, було це ще в 1967 році.
«Тоді навезли багато подарунків для нашої школи. Батько загиблого Володимира попросив дітей, щоб ті набрали землі з могили, де похований його син. Гостювали вони в мене дома, – веде далі Віра Дмитрівна. – З цією родиною в нас зав’язалася міцна дружба. Сестра Володимира нині проживаю в Одесі. Ми часто телефонуємо одна одній».
Коли приїздили з Республіки Мордовії (сестра солдата Алєлєкова), то дивувалися, що під час гостини на столі стоїть велика кількість страв, половини з яких вони ніколи навіть не бачили. Говорили, що у них життя не таке як тут: всі чоловіки полюбляють випити, на полицях магазину лише консерви, капуста, хліб та спиртне – більше нічого немає. Перетнувши український кордон вважали, що потрапили на курорт, порівнюючи з їхніми умовами життя.
Всі, хто приїздив, були дуже задоволені й дякували, що допомогли відшукати, де поховані їх родичі, котрі загинули у війні. Зі слів колишньої вчительки, на таких прикладах зараз потрібно виховувати дітей, тим паче в такий складний час, який зараз переживає Україна. Жінка не думала, що доведеться знову жити в той час, коли від куль та вибухів гинуть молоді хлопці, в яких життя тільки но почалося.
