<

Нові українські партії: добре чи погано?

Цей запис опубліковано більш як рік тому
17:17 | 18.07.2016 / Статті /
Перегляди
35
/ Коментарі відсутні

Нещодавно одразу кілька помітних політичних фігур заявили про намір створення ними нових партій. Прикметно, що зміст цих проектів не дуже відрізняється один від одного.

Нові партії у вітчизняній політиці, котрі реально претендують на потрапляння у Верховну Раду – це добре. Хтось проапелює до того, що їх і так вкрай багато, проте справа не в кількості. Справа в необхідності зміни облич, пошуку нових ідей, якості нових проектів і так далі, – пише Радіо Свобода.

Україна зараз перебуває становлення політичної системи, постання традицій. Через нього пройшли всі потужні держави світу. Двопартійна американська система теж не з’явилася одразу, а викристалізувалася з часом.

Через зміну традиції політики український парламент рано чи пізно оздоровиться. Але, аби те сталося – цю традицію потрібно закладати. Натомість проблемою нових політичних проектів нерідко є їхня короткотермінова орієнтованість на конкретні виборчі кампанії чи заточеність під конкретних особистостей, замість того, аби створюватись із метою втілення в життя певних ідеалів чи ідеологічних постулатів.

Погляньмо ж на гравців, котрі не сходять з вітчизняної політичної сцени десятиліттями: Юлія Тимошенко, екс-регіонали різних мастей, олігархи чи люди олігархів. Їхні стратегії різні, але успішні в вітчизняних реаліях ті, хто використовує так звані довгограючі інструменти: популістичну соціальну риторику, підгодовування влади хабарами чи риторику опонування владі. Ці люди створюють конфлікти, аби на них паразитувати або намагаються триматися поближче до корита й зберігати рівновіддалену позицію від усіх учасників процесів, щоб виглядати позірно незалежними.

Такі тенденції є дуже поганими для України, бо цим політикам давно місце на звалищі історії, а не в парламенті чи Кабміні. Тому й потрібні нові партії, котрі могли б їм опонувати й витіснити з політичної арени.

Нові партії, старі проблеми

Тепер спробуємо ж зрозуміти, чим нові партії відрізняються від своїх попередників та конкурентів. В якій політичній ситуації їм доводиться вступати у гру.

Із заяв, зроблених політиками, можна зробити висновок, що у них точно так само, як і в теперішніх ключових гравців, відсутня чітка ідеологічна складова. Це свідчить про те, що проекти або погано продумані, або незорієнтовані на перспективу.

Дуже добре, що проголошеними цілями є боротьба з корупцією та зміни в державі. Але такі речі об’єднують лише на початкових етапах. Коли справа доходить до дрібниць та деталей, котрі існують у кожній справі, де розбудова держави, як і боротьба з хабарництвом, явно не є винятками, то в таких політсилах неодмінно виникають конфлікти та непорозуміння. І ці речі якраз з’являються на ґрунті різних ідеологічних засад. А що партії такого штибу часто наповнені людям дуже різних політичних поглядів, то в них неодмінно не обійдеться без традиційної для України драми лебедя, рака та щуки.

У більшості випадків такі політичні проекти окреслюють свою ідеологію дуже розпливчасто, в стилі: за все хороше, проти всього поганого. Називають себе лібералами і так далі. Але ніша, на котру претендують проекти Заліщук-Наєма-Лещенка-Гацька та Саакашвілі-Сакварелідзе-Чумака у вітчизняних реаліях є невеликою. Крім того, на неї і так претендує чимала когорта партій: починаючи «Громадянською позицією» і закінчуючи «Самопоміччю».

Чому не шукати інші? Для чого дробити того ж виборця? Чому не відбирати голоси в регіоналів? Де українські лібертаріанці? Де європейського типу соціал-демократи? Де українські ліві, котрі відстоюють права ЛГБТ та профспілок? Де вітчизняні християнські демократи? Але не бутафорні, не тимчасові, а справжні, не створені проекти під конкретних людей, а об’єднані спільними ідеологічними засадами?

Питання боротьби з корупцією та реформ є справді важливим, але ідеологія в цивілізованих країнах є своєрідним маяком, котрий вказує людям напрям, яким ці реформи будуть здійснюватись. Вони одразу розуміють: ага, консерватори, значить займатиметься ця політсила, коли прийде до влади, питаннями сімейних цінностей, церкви, треба буде затягнути паски, аби наповнити бюджет і так далі. Це дозволяє самому виборцю розуміти, як будувати життя найближчим часом.

Постійне ж використання тих самих слів, котрі не мають під собою ідеологічної основи, призводить до того, що вони втрачають значущість. Про боротьбу з корупцією в країні не говорить тільки лінивий, проте говоріння затьмарює самі процеси. Проблема не вирішується, а заговорюється в ефірах політичних ток-шоу. Тому дуже важко щось зробити, аби вона стала «фішкою» саме вашої партії. Як мінімум тому, що обидві нові партії претендують на винятковість в цьому питанні, як і тому, що варто очікувати ще на появу подібних проектів. Так само й не слід забувати, що старі політсили теж взяли красиві лозунги на озброєння. Бо використовувати лозунг чи давати обіцянку в українській політиці поняття не тотожні, а часто якраз діаметрально-протилежні.

Саме тому молоді політики уже зіштовхнулися із величезним кредитом недовіри до них, хоча й, як мінімум, частина з них не має заплямованої репутації. Вони повинні усвідомлювати, що прийшли в політику в дуже складний час для тих, хто хоче займатися реформами. Кредит недовіри до владних інституцій б’є всі можливі рекорди.

Завеликі очікування після Революції гідності вилилися в надмірний рівень недовіри, котрий нові політики отримують у спадок за діяння своїх попередників. Це просто крик соціуму про необхідність змін в партійній і політичній системах.

Попри всі ці негативні моменти, українському виборцеві краще орієнтуватися саме на нові політсили. Старі партійні боси міцно засіли у верхах владної драбини й роблять усе, аби в країні не відбувалися позитивні реформи. Вони незацікавлені в поступі, бо тоді доведеться підлаштовуватись під реальність і самим змінюватись.

Українцям варто уважно стежити за діями нових політичних партій, намагатися вказувати їм на їхні помилки, стежити за тим, як вони дослухаються до порад й реагують на критику. Як поводяться, коли скоюють помилки, чи грають за правилами й в жодному разі не ліпити із них собі кумирів. Як і не дати перетворитися на чергові типові партії, котрі працюють не для народу, а проти нього.

Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *