Коли тобі двадцять і ти волонтерка

Депутати поповнюють добровольчі ряди армії, надто впливові особи, запалившись бажанням допомогти українським бійцям, підпрацьовують у військових госпіталях, бізнесмени передають на передову харчі та амуніцію – те, що ми бачимо по ТБ, читаємо в мас-медіа. Сьогодні якщо чиєсь прізвище звучить гучно, то або для фанфар і оплесків, або цій людині справді треба ставити пам’ятник ще за життя. Звісно, і серед князів були святі, але одна справа займатися доброчинністю, коли у тебе є можливість це робити, інша – шукати такої можливості. Історія підступної боротьби зі скромною назвою АТО уже не раз показала, що наперекір усім стереотипам людства про його слабку половину, немало отаких пам’ятників мали бути встановлені саме жінкам. Адже війна не питає, якої ти статі і який статус маєш у суспільстві.

Дивлячись на неї, дещо пригадуються сюжети з грецької міфологїї. Образ богині? Занадто пафосно. Скоріше, амазонки. Замість звичного нашим войовничим предкам асексуару, ікла, її шию прикрашає сталева куля. А ще усі цікаві звертають увагу на жовто-блакитний браслет на руці. У такому віці дівчата шукають сукні в Інтернеті і міняють свої милі посмішки на «лайки» в соцмережах. Оля теж скидає фото… бійців у масках, БТРів, обтягнених маскувальними сітками, бронежилетів, берців, інших предметів обмундирування. Звітується. Недбало зав’язаний хвостик і футболка з тризубом чорно-білого кольору. На війні нічого не буває у півтонах – перемога або поразка, життя або смерть.

З Олею, що саме поверталася з Бендерштату, мала удачу познайомитися в Нововолинську. Футболку двадцятирічна волонтерка теж придбала у Львові – місті, де живуть близькі по духу їй люди. В її рідному Краматорську більшість однолітків не зрозуміють таких патріотичних поривів. Як і усі дівчата, вона любить «потріщати» по телефону, і робить це годинами : «Там наших 20 бійців на вокзалі без грошей, білети близько двох тисяч гривень, треба їх якось доправити». І таких дзвінків мільйон. Телефонує доти, поки питання не вирішується, а потім з’являються нові завдання.

Вирушаючи на передову, Оля ніколи не каже мамі, куди саме їде. Піски, Авдіївка, поля біля Горлівки… Ці назви населених пунктів не викликають довіри у пересічних громадян, зовсім не знайомих, чужих, не кажучи вже про рідних людей. Дівчина волонтерує з осені, і за цей час встигла побувати не в одній гарячій точці. Одного разу «пощастило» втрапити під обстріл і шість годин чекати його завершення. Каже, якби була сама, то, мабуть, злякалася б. Не боїться доброчиня й зброї, любить постріляти з автомата. А починалося ж усе з найпростішого – пиріжків, які пекли з мамою хлопцям на передову.

Один в полі не воїн, тому юна волонтерка ще з двома дівчатами зі схожим світоглядом та переконаннями організували волонтерську групу «Моя незалежна» і відкрили свій офіс для збору допомоги військовослужбовцям. У Краматорську волонтерство добре розвинене, однак більшість людей, які допомагають українській армії, працюють таємно, побоюючись за свої сім’ї. Та попри різні гнітючі обставини, бажаючих підтримати наших бійців вистачає. Посилки приходять навіть із-за кордону.

Олю Коновалову уже знають як зампотила, її цінують за тепло, що повними пригорщами несе з рідної домівки на фронт. Дебелі дядьки іноді ніяковіють, прохаючи про допомогу юнку, і все ж таких прохань вистачає. У когось зносилася форма, відклеїлися підошви в берцях, а в когось є потреба в серйозніших речах, наприклад, в автомобілі. Студентка Київського університету культури і мистецтв навіть власне хобі присвятила армії – вона малює портрети з фото, а 100% виручених коштів передає на потреби бійців. Талант, дарований Богом, волонтерка сповна використовує у своїй почесній місії. Серед її робіт знайшли місце портрети лідеру гурту «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука та активіста Євромайдану Володимира Парасюка, з яким, до слова, вона особисто знайома. Детальнішу інформацію про це та контакти можна отримати на офіційній сторінці волонтерської групи «Моя незалежна» з однойменною назвою у мережі Фейсбук.

Натхненна, смілива і самовіддана мала з передової. Позиція чоловіків, котрі, стверджують, що місце жінки на кухні, тут не діє. Закон про півтора відсотка місячного заробітку кожного громадянина, перерахованого на армію, на жаль, теж не діє, а хлопці чекають на допомогу. «Мусить же хтось», – твердить Олічка і знову збирається на передову.

Юлія ХОВАЙЛО
Інтернет-видання “БУГ”