Доброволець з Любомля пішов в АТО, щоб не зрадити пам’яті батька
«Порох — ще порівняно недавній винахід, а війни тривають відтоді, як існує рід людський, на превеликий жаль», — ці слова одного з персонажів роману-робінзонади «Таємничий острів», написаного класиком світової літератури Жулем Верном ще у ХІХ столітті, актуальні й нині, коли на Сході нашої держави гинуть люди, панує розруха, чути свист куль, вибухи мін і снарядів. Велика біда, коли в одній війні беруть участь представники різних поколінь, скажімо, батько й син, як це було у роки Другої світової, й удвічі більша — коли на кожне покоління припадає «своя» війна.
У долю любомльчанина Сергія Степанченка воєнне лихо вперше постукало восени далекого 1984 року, коли з афганської землі надійшла трагічна звістка про смерть його батька Антона Івановича, – пише Сергій Мариньоха на своїй сторінці у фейсбук.
— Народився він 22 червня 1942 року, коли на українській землі вирували битви Другої світової, — з хвилюванням пригадує подробиці біографії рідної людини Сергій Антонович. — У 1956 році по закінченні Згоранської семирічки вступив до Камінь-Каширського медучилища на фельдшерське відділення, яке закінчив через три роки і почав працювати у Шацькій лікарні. Згодом — армія, демобілізація і знову робота у медичній галузі. У 1982 році доля закинула на афганську землю. Служив медиком в артилерійському дивізіоні біля Джелалабада неподалік кордону з Пакистаном. Часто виїжджали на бойові операції в гори, де доводилося сидіти місяцями.
У серпні 1984 року Степанченко-старший мав їхати на ротацію — йому на зміну у дивізіон вже прислали іншого медика. Але оскільки той виявився зовсім молодим і «необстріляним», Антон Іванович вирішив залишитися на кілька місяців, аби передати молодшому колезі досвід населення служби у бойових умовах. Як виявилося, лишився назавжди…
— У жовтні тато надіслав листа, в якому сповіщав, мовляв, скоро приїду на рідну землю, — ділиться спогадами чоловік, — але постійна психологічна і фізична напруга згубно позначилася на його здоров’ї. 5 листопада він вже мав летіти гелікоптером із Джелалабада у Кабул, а звідти — на Батьківщину, та напередодні вночі з ним трапився серцевий напад. Він був єдиним медиком у частині — молодший колега, якого навчав, у той час перебував із солдатами у горах на бойовому завданні, відтак, надати необхідну допомогу просто не було кому. Врятував від смерті не одного солдата, а його врятувати не вдалося. Єдиним спогадом про тата лишилися фотографії, листи з війни та орден Червоної Зірки…
Степанченку-молодшому на той час було всього лиш шістнадцять. Дорослішати випало без надійного батьківського плеча. Закінчив школу, відслужив строкову у морфлоті, одружився. Певний час працював водієм у ветлікарні, займався підприємницькою діяльністю, а останні кілька років їздив на заробітки. Коли завирувала війна на Донбасі, не зміг спокійно на це дивитися — пішов у військо добровольцем.
— Не захотів я бути «диванним патріотом» перед телевізором, — зізнається, — тим більше, що це означало б зрадити пам’ять свого батька. Він воював за сумнівні інтереси тепер вже неіснуючої держави за її межами, а тут треба боронити свою рідну землю. Як же можна сидіти, склавши руки? Зрештою, мої діди теж понюхали пороху під час Другої світової війни, тож виходить, що в нашій родині я представник третього поспіль покоління, яке мусить брати до рук зброю.
З серпня минулого року Сергій Степанченко — боєць 128-ї гірсько-піхотної бригади. Після місяця вишколу на полігоні його перевели на службу у зону АТО. Оскільки має фах водія, то за кермом потужного «Урала», якого лагідно називає «Баркасом» (напевно, це своєрідний спогад про службу у морфлоті), перевозить на блок-пости продовольство та боєприпаси. Спочатку був під Щастям, Станицею-Луганською, нині його військова частина знаходиться в одній з найбільш гарячих точок України — під Дебальцевим.
— За час перебування на Сході я багато чого побачив та усвідомив. Донбас — це неначе зовсім інший світ, — розповідає доброволець. — За двадцять років місцевий криміналітет перетворив цей край у своєрідну резервацію, народу постійно забивали баки братерством з Росією, спекулювали на радянському минулому, а самі натомість набивали кишені. Тож не дивно, що близько 60 відсотків громадян тут підтримували союз з північним сусідом, ще близько 30 стояли на засадах єдності України, решта — самі не знали чого хочуть. Щоправда, у звільнених містах Донбасу це співвідношення змінюється на користь України. Люди починають розуміти, що вони накоїли, коли минулої весни зупиняли наші колони, лягаючи під колеса і гусениці військової техніки. Вони вже усвідомлюють, що ми не стріляємо по житлових масивах — це провокації сепаратистів, серед яких більшість — «відморозки», «гопники», наркомани, інший соціальний непотріб.
На момент нашої телефонної розмови Сергій Степанченко перебував у госпіталі в Мукачевому. На щастя, йдеться не про поранення — довелося підлікувати давні хвороби, що загострилися після майже піврічного перебування у зоні бойових дій.
— Гадаю, невдовзі буду у строю і знову сяду за кермо свого «Баркаса», який вже заждався мене, — каже Сергій Антонович. — Нашим хлопцям на Сході нині ой, як непросто, тож думками я з ними, попри те, сам — на іншому кінці України. Народ готовий докласти усіх зусиль для перемоги, головне, щоб це нарешті усвідомили наші політики, які за рік нічого не зробили на краще, а свою бездіяльність списують на війну. Але ми обов’язково переможемо — у цьому я впевнений стовідсотково, інакше не пішов би до війська добровольцем
