Лучанин поїхав на війну у пам’ять про загиблого брата

Вадим Марушко – рядовий з медроти 24 ОМБр. Йому 23 роки, родом з Луцька. Нещодавно вернувся з Німеччини, де проходив лікарську практику.

Вернувся на похорони молодшого брата Владислава – той загинув на війні. І старший пішов на фронт, аби довести, що смерть брата не була марною, – пише Українська правда.

Краще б ця історія була сюжетом одної з книг Сергія Жадана. Два брата, росли без батька. Жили у провінції, боролися за місце під сонцем. Разом займались кікбоксингом.

Це була б хороша книга: з карколомними пригодами, смішними діалогами, зворушливими сценами. Але життя жорстокіший автор, бо його героїв одразу забувають – на відміну від персонажів сучукрліту. Принаймні, так сталося з загиблим Владиславом.

“І про тебе теж забудуть”, – з чоловічою прямолінійністю кажуть брату Владислава Вадиму (а заразом і самим собі) його бойові товариші під час нашої зустрічі на Луганщині.

Вадим кароокий, зачіска геть не солдатська – маленький ірокезик настовбурчився на зухвалій голові. Міцний, широкоплечий. Говорить емоційно, з надривом і голос має ледь сипкий – почав курити на фронті.

Він постійно щось робить: жестикулює, клеїть дурня, дратується, щось підтверджує, щось заперечує, під’юджує всіх фотографуватися при повному обмундируванні, щоб показати фото дружині.

Питаю, чи він зі Львова, бо 24-у ОМБр або “Залізну бригаду” називають львівською – дислокується вона у Яворові і воюють там дуже часто мешканці Львівської області.

– Ні, – каже, – я з Луцька. Прийшов на контракт добровольцем, – Вадим говорить так, ніби вистрілює замість слів автоматні черги, чітко вимовляючи кожне “р”. – В мене просто брат загинув. Я прийшов – думав, що за брата помщуся. Просто втік сюди, щоб показати, що в мене брат марно тут не вмер. Нікому про це не говорив.

Брат рідний. На два роки молодший. Цікавлюсь, як звали.

– Владислав, – одразу відповідає мій співрозмовник. – Владислав Марушко. Я його не осуджую звісно, це було його право. Але просто треба було хоч дитину залишити за собою. У мене вже доця буде, син є. Хоча я вмирати не збираюсь, звісно. Я гівнистий! – в очах у Вадима миготять лихі задерикуваті іскорки і дивиться він з-під лоба. – Вже два рази за тиждень день народження святкував. А брат такий, що… Разом зі мною займався кікбоксингом. Гарячий був. Завжди ліз, вибачте, в найбільшу сраку. Повоював два тижні і на тому кінець.

Міна була, чотири осколки в грудну клітку. Легені пробило – і все. Він в бронежилеті був. Бронежилет той ні до чого…

Я все намагаюсь переконати Вадима, що нікого не забуто, ніщо не марно. Але він й не слухає мене – перебиває на півслові.

– Та про нас забули всі. Всі! На похорон ніхто не приїхав – ні офіцери, ніхто, – Вадим спочатку спалахує, а потім опускає голову і говорить швидше з землею, ніж з людьми. – Він просто малий був, дурний. Мене не було в Україні. Якби я був, то він би не зробив цього – стопудово. Мамка в траурі ще досі. Я пішов воювати – мамка в шоці узагалі!.. Дзвонить і каже: ти для мене герой. Дружина каже, що ми тебе всі любим, ждемо, вернись… Ну, типу – живим, здоровим! Оце вся ситуація,- він ледь руками не розводить. – Тільки це не війна, це вибивання людей. Забувають про тих, хто реально був героями. Забувають. Це неправильно всьо. Неправильно.

Монолог Вадима що раз, то більше схожий на полум’я, у яке я час від часу докидую галузок-реплік. Хоча мої слова не надто впливають на хід розмови.

Я лікар! Не то, що я хвалюся, бо в мне червоний диплом. Я вчився реально! В мне не було батька, не було грошей – я вчився! Був у Німеччині, півроку практики пройшов. Я знаю це все, можу працювати. Якого хріна мене в частині ставлять помічником гранатометника?!

Говорять, що нема вакантних посад. То це нормально?! Мені ж не треба дєнєг від держави, не треба – серйозно! Всьо хериться, це неправильно!

Я вам тако скажу… Я просив: дайте мені форму якусь одну. Вся ця форма в Дмитрівці згоріла. Вся! А чо ви її мені не дали, цю форму?.. Коли я приходив, у Дмитрівці ще все було спокійно.

Кажуть – це всьо на передову. Я поїхав на передову, я був на передовій! Кажу, от дайте. Штани дайте, бо я не маю – згоріло все. Ну не хочу я в армії ходити по гражданці – в шортах, як дибіл! Всі по формі, а я в гражданці!

Просто не має бути такого. Має бути якийсь порядок. Поставити, припустімо, чоловіка: от ти відповідаєш за макарони, тушонку і бульбу – за харчі. Прийшов тіп, треба – видав! Нахріна це все тримати? Воно гниє, розумієте?!

Та краще віддати це все в дитячі будинки, віддати в доми престарілих. Це внатурі якась хєрня.

Шкарпетки. Я з дому віз сорок пар шкарпеток. Приїжджаю – тут вони валяються тако, нахєр розкидані. Я вожуся з кульком шкарпеток, як лох – атвічяю.

БМПшка горить – я витягую сумку, бо там в мене шкарпетки, труси в мене там, не буду мати в шо передітися, розумієте? – Вадим якось так описує абсурдність ситуації, що всі присутні починають сміятись..

Волонтери після того, як всі відсміялись, пропонують привезти і форму, і шкарпетки.

– Та не треба нам нічого, ми вже нічого не хочемо, Шо пацани скинулися – хтось якусь кофту дав, футболку, – отак і живем. Того що всі друг друга виручаємо. Я собі сам купив бєрци, сам купив форму спочатку.

Я собі кітеля понашивав: тут “Збройні сили України”, тут група крові, всі діла… – Вадим починає пародіювати, як він елегантно готувався до війська і якою дурницею усе це йому видається зараз. – Згорів нахєр! Я перший раз в житті шив, атвічяю! Шоб я дома шив – то це узагалі якась фантастика. І це всьо тепер згоріло, – спантеличено розводить руками і цим знову змушує усіх сміятись. Але за мить знову стає більш ніж серйозним.

– Найприкріше за цивільних. Нам привозять хлопчика… Я лікар, всі тут лікарі – не дадуть збрехати. Нам привозять хлопчика 12 років, у нього частину ноги відірвало. 12 років, він у футбол грав – ще навіть був у цих щитках!.. То це нормально? Ми не стріляємо там, де вони стоять. А вони стоять в містах – там, де є люди, населення. І бабушки… От армія наша йде. А вони: “Тьфу! Бил би Путін – бил би порядок!” – Вадим гидливо спльовує на землю, показуючи, як це роблять бабусі.

– Комбриг в нас мужик та – дай-дорогу, хай йому Бог помагає (командиром бригади 24 ОМБр є полковник Олександр Павлюк). Але він не може удержати солдат, які тут по п’ятнадцять діб сидять в окопі і можуть лише спостерігати, коли тебе в тупу криють артилерією… Ти… Ти ніхто!!! Нас офіцери кидають з першого дня військової служби. Коли офіцери чують, що пахне смаленим, їх давно немає.

– Тебе як звати? Василина? Слухай сюди. Я їхав додому три рази, атвічяю. Я хотів тікати звідси, бл**ь. А тепер я забив. Тепер я зостаюся з усіма. І буду з ними до кінця.