<

Вояк УПА: вдень ми робили зброю, а ввечері читали Шевченка

Цей запис опубліковано більш як рік тому
17:00 | 15.10.2014 / Статті / , /
Перегляди
0
/ Коментарі відсутні
SAMSUNG CAMERA PICTURES

14 жовтня виповнилося 72 роки з дня створення Української Повстанської Армії. Це було одне з найсильніших військових з’єднань, які будь-коли захищали українську землю від ворогів. Ця армія не мала спонсорів, видатних благодійників чи баз підготовки, але не зважаючи на це, ефективно боролася відразу на два фронти – боронила свої землі від німецького нацизму та радянського більшовизму.

У день народження Української повстанської армії кореспондент інтернет-видання «БУГ» поспілкувалася з її учасником з Нововолинська Віталієм Олександровичем Багликом. Чоловіку вже 84 роки, але він і досі готовий у будь-який момент стати на захист своєї Батьківщини.

«Я запланував жити до ста років, щоб нарешті побачити дійсно вільну Україну, що такі діти як ви всі наші були щасливими», – усміхається Віталій Олександрович.

– Що, на Вашу думку, необхідно людині для щастя?

– Щоб бути щасливими, треба мати ідею патріотизму, духовну освіченість. Це перше. І триматися всім… і любити один другого. Любов – це дуже хороший засіб від різних негараздів, це дуже велика сила, яка багато чого може перемогти. Коли полюбимо один другого, то буде повага, буде віра і перемога.

– Як почався Ваш шлях в Українській Повстанській Армії?

– Я вступив в УПА, коли мені йшов 15 рік.  Народився у повстанському краї – в селі Вовчак Турійського району. У нас в селі формувалося до трьох тисяч повстанців, тобто були школи, були майстерні, де ремонтували і виготовляли зброю. Також там учили молодших і старших командирів, готували зв’язкових, розвідників.

– Як вдалося забезпечити необхідним таку велику кількість людей?

– В околиці було 9 сіл, так звана господарська частина, які забезпечували все це військо, давали і одяг і харчі. З наших сіл ніхто на пішов в Німеччину. Всі воювали в УПА. Організованим порядком здобували зброю самі, шили одяг – збирали полотно, фарбували в полотняний колір і шили всім однакову форму. Тому партизани не ходили «до дядька» просити – дайте те, дайте се. Якщо організовувалася допомога, то організовувалася серйозно – шили кожухи, в’язали шкарпетки, светри, рукавички, і все це робили дівчата.

– Чи багато ваших односельчан потрапили до ворога?

– З наших сіл ніхто на пішов в Німеччину. У нашому селі був син священика Логвінський Микола,  і він з загоном охороняв наше село. У нашому селі німців не було, ми жили  у вільній Україні.

– Яку роботу ви виконували в загоні?

– Різне. Я виконував господарські роботи.  А ще – розвідувальні, я був малим, мені було простіше ходити і щось взнавати. У мене навіть був псевдонім «Малий».

А вечорами ми збиралися, були старші люди, які ще за часів Польщі брали участь у просвіті, читали Шевченка, «Кобзар» був настільною книгою…

– Ви жили в селі чи переховувалися у криївках?

– Ну, як сказати… (усміхається). Я жив у селі, але у нашій хаті була криївка, де виховували розвідників, зв’язкових, а також офіцерів, які керували важкою зброєю.

– Із вашої родини ще хтось воював в рядах УПА?

– Ми цілими родинами брали участь в УПА. Троюрідний брат батька був сотником,  його старший син був командиром чоти, менший син був розвідником. Тетяна, їх середня дочка, була зв’язковою і розвідницею. Вона, до речі, і досі жива, живе в Хмельницькій області, має два сини–патріоти. Двоюрідний брат, який був у сотні Логвінського, був стрільцем.

– Що ви думаєте про сучасну молодь? Чи достатньо у неї патріотизму?

– Сьогоднішня молодь має не слухати лжеінформацію, а шукати правду. Також треба проводити патріотичне виховання в школах і інститутах, щоб вносити патріотизм у свідомість. Молодь наша здібна, вона показала на Майдані, що маже перемогти без зброї, і це дуже важливо. За нами віра, за нами правда, і ми переможемо.

– Які Ваші прогнози щодо ситуації на сході України?

– Племінник моєї дружини, з перших днів був на кордоні з Росією, за 4 кілометри від кордону, він – командир танка. Зараз він приїхав додому, бо 51-шу дивізію переформовують в 14-ту. Він розказував таке: по них бив гранатомет, і вони змушені були пересуватися з місця на місце. Каже: нас б’ють, а ми молимося Богу. Тому їх екіпаж вижив. Ми повинні молитися, щоб хлопці поверталися живими.

Знаєте, хлопці з УПА ні краплі не боялася ворога, самі здобували зброю, були готові на все заради ідеї. Та сама ідея перемогла на Майдані, хоч сили були нерівні. Ми переможемо, бо за нами правда. Слава Україні!

Розмовляла Василина БОРУЦЬКА




Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *